Залишити все – і знайти себе на Кіровоградщині

Нарадова Інна Миколаївна з народження і до сорока років жила в Донецькій області, у смт Новодонецьке там, де кожна вулиця знайома, а кожен ранок починався з надії. Але війна змусила залишити рідний дім.

У 2016 році вона переїхала до села Долинівка Гайворонського району на Батьківщину свого чоловіка, який з 2014 року гідно ніс військову службу на кордоні.

Нове життя почалося з чистого аркуша без власного житла, без роботи, але з вірою у Перемогу та в саму себе. Попереду було чимало випробувань: спочатку – хвороба чоловіка, потім – хвороба його батька, а згодом – болюча втрата обох. «Я мусила триматися і жити далі, бо іншого вибору не було. І трималася – попри біль та втому. Я зрозуміла, що необхідно терміново шукати роботу. Дізналася, що у місцевому господарстві ТОВ «Долинівка» є вакансія доярки. Не вагалася це було краще, ніж нічого. Робота була важка, але посильна. Я не скаржилася, бо знала: моя праця годує, лікує, тримає на плаву. Згодом керівник підприємства закрив ферми, і я залишилася без роботи», згадує Інна Миколаївна.

З пошуком наступного місця роботи жінка не затягувала і вже через три дні після звільнення звернулася до Гайворонського відділу Голованівської філії обласного центру зайнятості. Того ж дня фахівці служби зайнятості запропонували безробітній вакансію молодшої медичної сестри в КНП «Центральна міська лікарня» Гайворонської міської ради. Не зважаючи на те, що місце роботи знаходиться у місті Гайворон, а не в селі, де вона проживає, Інна Миколаївна не побоялася і погодилася на пропозицію. «Для мене немає перешкод, адже головне сьогодні мати роботу. Я готова докладати зусиль, навіть якщо доведеться щодня долати шлях з села до міста. Звісно, буде непросто, але бажання працювати допоможе мені подолати будь-які труднощі. Головне не здаватися!»

Лише два тижні стажування і вже з 26 серпня вона офіційно працевлаштована. Уважність Інни Миколаївни до пацієнтів, готовність навчатися та щире бажання допомагати усе це не залишилося непоміченим. Високий рівень мотивації та людяності стали поштовхом для роботодавця запропонувати жінці постійне місце роботи у хірургічному відділенні.

«Сьогодні у мене є нове місце роботи, нова місія та надія. Це геть інше: підготовка пацієнтів до операцій, переміщення хворих між відділеннями, на обстеження, до операційної або післяопераційної палати; когось годую, комусь допомагаю стати на ноги це і є моя робота», розповідає колишня безробітна.

Це той випадок, коли життєві труднощі не зламали, а загартували. Коли бажання працювати та змінювати своє життя на краще перетворилося на нову професію, нову команду і нову надію. Це історія про силу. Про те, що навіть коли життя ламається, його можна зібрати з уламків. Бо якщо людина справді хоче працювати вона обов’язково знайде своє місце. І не просто виживе, а знову почне жити.

Поділитися: