Особистості міста

Бродський Андрій Вікторович

Почесний громадянин міста Новомиргород - генеральний директор ТОВ ВКФ «ВЕЛТА». Очолює компанію, яка у 2010 році побудувала гірничо - добувне підприємство з видобутку титанових руд та створила понад 400 робочих місць для новомиргородців. Здійснює масштабні соціальні інвестиції та реалізовує екологічні проекти на території ради.

Залізняк Леонід Львович

Почесний громадянин міста Новомиргород — український археолог, доктор історичних наук, професор, завідувач відділом археології кам'яної доби Інституту археології НАНУ, член спеціалізованих учених рад по захисту докторських дисертацій Інституту археології НАНУ та Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка, керівник магістерської програми «Археологія та давня історія України» Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Нагороджений за особливі заслуги перед громадою, як дослідник археології краю, співавтор підручника «Кам'яна доба басейну р. Велика Вись». Очолював археологічні експедиції, які вели розкопки на території ради. Довів наявність людських поселень на території Новомиргорода у період від 15 до 50 тисяч років тому.

Сугаков Володимир Йосипович

Почесний громадянин міста Новомиргород – наш земляк, доктор фізико – математичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, фізик-теоретик.

Основний напрямок наукової діяльності - теорія твердого тіла. Розробив теорію електронних спектрів та оптичних властивостей молекулярних кристалів з дефектами. Побудував теорію локальних екситонів, теорію поверхневих екситонів, теорію збуджених триплетних станів. Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1987), лауреат премії НАН України імені К.Синельникова НАН України (1998). Член експертної ради Комітету державних премій України, Голова експертної ради ВАК України, чл. редколегії "Українського фізичного журналу". Автор більше 270 наукових праць, 5 монографій, 7 підручників та навчальних посібників.

Хохол Маргарита Іванівна

Почесна громадянка міста Новомиргорода – наша землячка, доктор медичних наук, науковий співробітник Інституту травматології та ортопедії Київського Національного медичного Університету ім. .О.О. Богомольця, носить звання «Заслужений лікар України».

Левшин Микола Миколайович

Лауреат Почесної відзнаки «Твоє місто гордиться тобою» – наш земляк, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу педагогіки і психології вищої освіти Інституту вищої освіти НАПН України, професор кафедри педагогіки і психології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. За наслідками опитування тижневика «Освіта» увійшов до числа кращих освітян держави (2003, 2009, 2010, 2011, 2012 рр.) у номінаціях «Засвіти вогонь», «Залиш мені в спадщину думку найвищу», «Лиш храм збудуй». Лауреат премії Національної Академії педагогічних наук України за кращий підручник, дипломант багатьох виставок.

Жовна Олександр Юрійович

Лауреат Почесної відзнаки «Твоє місто гордиться тобою» — наш земляк, український письменник, кіносценарист. Член Національної спілки письменників України і Національної спілки кінематографістів України. Заслужений діяч мистецтв України (2008). Автор книжок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя». Лауреат кількох літературних премій, зокрема на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв «Коронація слова» 2000 року здобув диплом за кіносценарій «Дорога», 2001 року — за сценарій «Експеримент», 2003 року — за сценарій «Вдовушка».

Орел Світлана Василівна

Лауреат Почесної відзнаки «Твоє місто гордиться тобою» - наша землячка, журналіст, власний кореспондент міжнародного тижневика «Дзеркало тижня». Лауреат обласних премій імені Євгена Маланюка в номінації «Публіцистика» та премії імені Володимира Винниченка, лауреат премії Українського форуму «Лицарське перо», автор художньо-публіцистичних та наукових видань. Неодноразово висвітлювала місцеву тематику та пропагувала рідне місто у інтернет-просторі та на сторінках друкованих ЗМІ.

Видатні земляки

Степан Демидович Кожум'яка

(русифіков. Кожемякін; 4 (16) грудня 1898, Новомиргород, Єлисаветградський повіт — 31 серпня 1989, Новомиргород) — український інженер-мостобудівник, автошляховик; публіцист, літературознавець, мовознавець; громадський діяч, активний учасник дисидентського руху опору, борець за культурно-духовні та політичні права українського народу.

1917 — закінчив Єлисаветградські земські педагогічні курси й одержав звання народного вчителя. Навчаючись на педкурсах, випускав рукописний журнал «Лісовий струмок», де в одному з номерів помістив допис «Більшовизм», у якому піддав жорсткій критиці радянський лад.

1922 — із членів Новомиргородського педколективу організував редколегію і розпочав видавати ілюстрований журнал «Перша ластівка». Брав участь у сільськогосподарській комуні «Рілля». За гострий політичний конфлікт був звільнений із посади завідуючого 4-ю Новомиргородською школою та позбавлений членства в Спілці вчителів. У пошуках справедливості апелював до Єлисаветград. відділу освіти, який 1923 року скерував його на навчання до Одеси.

1926 — закінчив факультет соціального виховання, а в 1928 — мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, захистивши дипломну працю «Борис Грінченко». Грав на бандурі, ходив у національному вбранні, у відвертих розмовах говорив правду про події 1918 року в Україні. Навесні 1928 мав здавати державний іспит, але з 6 на 7 березня був заарештований співробітниками ДПУ і засланий на 3 роки до Йошкар-Оли. Диплом про освіту все ж отримав.

Після повернення з заслання закінчив Харківський автошляховий інститут.

Із 1932 — лінійний інженер на будівництві автошляху в Черкасах.

1937 — знову заарештований за антирадянську агітацію і пропаганду й засланий у Самарлаг Куйбишевської обл. на 10 років. Працював у концтаборі на будівництві авіазаводів, що постачали на фронт літаки «ІЛ-14» та «ІЛ-15». Хворий і знесилений чекав смертного часу, та завдяки знанням технології торкретбетону за вказівкою зверху був порятований і працював на секретних об'єктах "A" і "Б": споруджував радіощоглу, що мала замінити московську; величезне підземне сховище для уряду з Москви, на випадок евакуації під натиском німецьких військ.

Після відбуття терміну — вільнонайманий робітник.

1949 — утретє заарештований за політичною статтею й засланий на вічне поселення до Красноярського краю. У Велико-Улуйському районі підняв шляхове будівництво.

Після викриття культу особи Сталіна повернувся в Україну. 9 липня 1958 постановою Черкаського обласного суду реабілітований.

1954–1973 — працював інженером автошляховиком у Златополі та Новомиргороді. Під його безпосереднім керівництвом Новомиргородська ШЕД-722 проклала стратегічну автомагістраль Черкаси—Умань—Гайсин—Брацлав (317 км).

1966–1973 — займався проектуванням і будівництвом мостів через річку Велика Вись на Кіровоградщині. Зокрема, у Великій Висці — 40 метровий залізобетонний міст, Голованівську — близько 40 м, Новомиргороді — 98 м, Гайвороні, а також у селах Мартоноша, Каніж, Панчеве, Рубаний Міст, Коробчине та ін.

Упродовж багатьох років брав активну участь у національно-громадському житті. Свідчення тому: організоване ним встановлення пам'ятника Тарасу Шевченку в с. Лип'я́нка (скульптура Івана Гончара), залишені спогади, фотографії, листування з друзями: Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором філології Володимиром Лазурським; опубліковані в пресі спогади з історії Новомиргородщини та Шполянщини. Його філософські, політичні, національні погляди найповніше відображені в епістолярній спадщині.

1969 — започатковав традицію покладання «березневих вінків» до пам'ятників Тараса Шевченка у Шполянському районі, клопотав про вихід творів передової зарубіжної класики та журналу «Кур'єр ЮНЕСКО» українською мовою, про реформу освіти, повернення до української абетки вилученої літери «ґ», залучив до цього близьких і знайомих, самотужки упорядкував «Автошляховий словник». Щоб зберегти та виявити зацікавленість і потяг до примноження яскравих сторінок історії України розмножував самвидавом власні наукові розвідки — краєзнавчі дослідження «Цегляне диво», «Собор Святого Миколи», «Спомник Кобзарю» та ін.

Кімната С.Кожум'яки в музеї

Чільне місце займали петиції-вимоги Степана Кожум'яки до Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій газет і журналів із вимогою «припинити дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу», а також поширення політично важливих документів. Зокрема, «Загальної декларації прав людини», «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» ООН; праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»; позацензурних віршів Василя Симоненка тощо.

Кожум'яка ґрунтовно доводив об'єктивність процесу виокремлення України як незалежної держави і передбачив здобуття нею суверенітету. Важливе значення в його публіцистиці приділено українській інтелігенції, яка мусить чітко усвідомити своє місце в житті, твердо й повсякчас пам'ятати про обов'язки перед українським народом та суспільством.

На переконання Кожум'яки, «інтеліґентна людина — це світло, що повинно світити навколо всіма найкращими якостями. Вона повинна вести перед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди й краси», «українська інтеліґенція повинна грудьми стати за мовні права свого народу».

Помер Степан Кожум'яка 31 серпня 1989 року. Похований в Новомиргороді на центральному кладовищі. 48.800179, 31.659127 (G)

Із липня 2007 р. у м. Новомиргороді діє кімната-музей Степана Кожум'яки.

Оболенський Євген Петревич

(6 жовтня 1796 — 26 лютого 1865) — князь, поручик лейб-гвардії Фінляндського полку, старший ад'ютант гвардійської піхоти, декабрист.Зміст

Народився в Новомиргороді Херсонської губернії. Батько — князь Оболенський Петро Миколайович, дійсний статський радник, тульський губернатор. Мати — Кашкіна Анна Євгенівна. Виховувався вдома французськими гувернерами. 1814 року вступив до служби юнкером до 1 навчальної роти лейб-гвардії артилерійської бригади. 1816 — прапорщик 1817 року був переведений до лейб-гвардії Павловського полку. 1818 — підпоручик. у 1819 році — поручик, був призначений старшим ад'ютантом во 2 гвардейський піхотний дивізіон. 1 лютого 1824 — пнреведений до лейб-гвардії Фінляндського полку, старший ад'ютант піхоти при генерал ад'ютанті Бістромі К. І. з 21 квітня 1825 року.

Член Союзу благоденства (з 1817 року) і Північного товариства (член Корінної думи з 1824 року), участник повстання на Сенатської площі. Брав активну участь в переговорах Північного товариства з Південним товариством. Оболенський був згоден на встановлення республіки в Росії і вбивство імператора, членів родини імператора мав намір вивезти за кордон. В 1825 році у Москві створив управу Північного товариства. Був учасником всіх нарад, відбувавшихся у Рилєєва. Приімав активну участь у підготовці повстання 14 грудня 1825 року. На квартирі Оболенського проходили збори всіх військовиі учасників повстання, яких він спонукав к началу дій для досягнення цілей таємного товариства. Під час повстання поранив багнетом графа Мілорадовича, який намагався відрадити солдатів від військового виступу. 14 грудня 1825 року Оболенський був обраний диктатором повстання замість нез'явившегося Трубецького Сергія Петровича.

Був заарештований 14 грудня 1825 року, 15 грудня переведений в Петропавлівську фортецю у Олексіївський равелін. Засуджений по 1 разряду до позбавлення чинів, дворянства і в каторжну роботу довічно. Оболенський був відправлений до Сибіру 21 липня 1826 року. 22 серпня 1826 срок каторги був скорочений до 20 років. Каторгу відбував у Читинському острозі і Петровському заводі. Прибув до Петровського заводу в вересні 1830 року. У 1832 році термін каторги був скорочений до 15 років, у 1835 — до 13 років. 10 липня 1839 року — виведений на поселення в с. Ітанцу Іркутської губернії, потім до Турінська, 1842 року дозволене переведення до Ялуторовська. За амністією 26 серпня 1856 року був поновлений у правах і виїхав із Ялуторовська 11 листопада 1856 року. Жив у Калузі, де і помер.

Дружина — Баранова Варвара Самсонівна, вільновідпущена селянка чиновника Блохіна. Дозвіл на шлюб від 15 грудня 1845 року.

Написав спогади про Рилєєва та про своє життя у Сибіру. Князь Голіцин опублікував їх у 1861 році в журналі «Будущность», який сам видавав у Парижу, № 9 — 12. Потім переклав спогади Оболенського французьською мовою ї надрукував їх окремою книгою (1862).

У Калузі в тамтешньому будинку Євгена Оболенського розташована обласна бібліотека з меморіальною кімнатою та пам'ятною табличкою.

У рідному місті декабриста Новомиргороді в 1970-ті роки встановлено меморіальну дошку; його ім'я носить одна з вулиць.

Бузько Дмитро Іванович

(*1891, м. Новомиргород, Херсонська губернія — †14 листопада 1937) — український письменник і поет, за «антидержавницькі» дії засланий до Сибіру царським урядом і розстріляний — радянським.

Дата народження невідома. Довгий час була невідома і справжня дата смерті. Народився в м. Новомиргороді (колишня Херсонська губернія) у родині священика, що, як це не парадоксально, не вірив у бога. Внутрішній конфлікт у 1897 році, коли Дмитру було 6 років, привів його батька до самогубства, мати перебралася в глухе село в Миколаївській губернії, де спочатку працювала вчителькою, незабаром вдруге вийшла заміж.

Вчився в духовній школі, потім в Одеській духовній семінарії, де він як сирота з духівництва мав безкоштовне навчання і пансіонат (бурсу). Саме в Одесі на початку 20 століття хлопець вивчив українську мову, захопився національними ідеями. В 1904 році стає членом учнівського революційного гуртка. Вів пропагандистську діяльність, взяв участь в організації Всеросійського страйку семінаристів, 27 жовтня 1907 року засуджений до каторги, яку замінили засланням у Сибір. В 1912 втік із заслання за кордон. Жив у Німеччині, Швейцарії, Італії, Бельгії, вступив в агрономічний інститут у м. Жамблю.

З початком першої світової війни, в 1914 році, перебирається в Лондон, через рік — у Швецію і Данію, де продовжує навчання на сільськогосподарському факультеті Копенгагенського університету.

Після Лютневої революції в 1917 повернувся на Батьківщину. У Петрограді став членом Північного обкому партії лівих есерів із групи «Земля і воля». Згодом на короткий час відправляється делегатом на фронт, звідти — в Одесу, де викладає в початковій школі.

В 1918 році Дмитро Бузько виходить з партії есерів і переїжджає в Київ, приєднується до петлюрівців і займає дипломатичну посаду в Міністерстві закордонних справ УНР, через рік пориває з новим урядом.

Навесні 1920 року Бузько — співробітник Одеського губернського ЧК, яке мало завдання знайти засідку лісового отамана Заболотного і змусити його добровільно здатися або ж заманити в пастку і захопити силою. Завдання було не тільки успішно виконане, але і лягло в основу першої автобіографічної повісті «Лісовий звір» (1923).

Згодом переїжджає в Харків, де поринає у літературну творчість і роботу в кіно. Працював редактором «Укркінофотооб'єднання» у Києві і Харкові. Був членом літературного об'єднання українських футуристів «Нова генерація» (1927–1931).

16 липня 1937 року на загальних зборах Одеської організації Спілки письменників Дмитро Бузько у своєму виступі, висловлюючись про боротьбу за ідею й ідейні помилки, обмовився, що помилятися можуть всі, навіть сам «великий, мудрий Сталін»… На тих же самих зборах «за контрреволюційний виступ» його виключають з Спілки письменників, а 20 жовтня Дмитро Бузько був арештований і звинувачений в тому, що «у 1918–1920 роках займав ряд посад у петлюрівських організаціях, був учасником націоналістичної організації, вів контрреволюційну агітацію на зборах письменників…».

1 листопада 1937 року трійка НКВС засудила письменника до вищої міри покарання, і через два тижні, 14 листопада, його розстріляли. Точна дата смерті письменника довго була невідома. Адже на основі «Свідоцтва про смерть», виданого в 1957 році після реабілітації Дмитра Бузька «за недоведеністю складу злочину», вважалося, що він помер 18 квітня 1943 року «від крупозного запалення легень». Лише на початку 90-х, після розсекречення архівів КДБ, стала відома справжня дата смерті письменника.

У 1924 році за сценарієм Дмитра Бузька, написаним на основі однойменної повісті, відзняли один з перших українських фільмів «Лісовий звір». Він також був співавтором кіносценаріїв до художніх фільмів «Макдональд» (1924) і «Тарас Шевченко» (1926).

Його автобіографічна повість «За ґратами» (1930) і соціально-історичний роман «Чайка» (1929) разом з повістю «Лісовий звір» є своєрідною автобіографічною трилогією. Дмитро Бузько також автор роману «Голяндія» (1929) про революційні перетворення в українському селі, хроніки «Смерть Івана Матвійовича» (1926), повістей «Домни» (1930), «З тайгового краю» (1931), «Нащадки хоробрих» (1933), «Ядвіга і Малка — поліські партизанки» (1936), збірки оповідань «На світанку» (складена у 1964).

Відразу ж після арешту як «ворога народу» його книги були вилучені з літературного обігу, і тільки в 1971 році київське видавництво «Дніпро» видало однотомник його обраних творів, а в 1991 — збірник із двох романів «Чайка» і «Голяндія».

В історії фантастики залишився єдиний науково-фантастичний твір Дмитра Бузька — роман «Кришталевий край» (1935), у якому автор розповідає про німецького ученого-хіміка Фріца Грубера, творця криштально чистого скла з міцністю броні. Але цей винахід, як і сам винахідник, ледве не загинув в капіталістичній країні. І лише після переїзду Фріца Грубера в Радянський Союз ця технологія одержала належну оцінку, а через кілька десятків років СРСР перетворився в справжню кришталеву країну.

Дудченко (Ковбасенко) Іван Степанович

(*19 вересня 1857, Новомиргород — †5 червня 1917, Чита) — український та російський лікар-епідеміолог, мікробіолог, відомий дослідник чуми в Забайкаллі.

Іван Ковбасенко народився 19 вересня 1857 року в місті Новомиргород Херсонської губернії в родині дрібного поміщика.

Навчався в Златопільському дворянському училищі, після чого в 1885 році закінчив медичний факультет Київського університету Святого Володимира.

Понад 20 років займався лікарською практикою в Україні (в Одесі, Златополі), Середній Азії, на Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході. З 1896 по 1898 роки працював старшим лікарем Шелопугінської військової лікарні в станиці Стрітенській, а також молодшим лікарем окремого артилерійського дивізіону в Нерчинську.

В 1908 році спеціальною протичумною комісією І. С. Дудченка направили в прикордонні з Монголією райони Забайкальської області для вивчення чуми.

В 1912 році Дудченко став першим завідувачем Читинської протичумної лабораторії. Тут він займався її технічним оснащенням, підготовкою кадрів й організацією наукової та протиепідемічної роботи.

Іван Дудченко був вбитий у власній лабораторії 5 червня 1917 року.

Іван Дудченко став одним з перших, хто висловив припущення про взаємозв'язок чуми в людей і так званої «хвороби тарбаганів», що в 1911 році було підтверджено академіком Заболотним. Лікар описав ряд спалахів чуми, піддавши їх епідеміологічному аналізу, а також вивчив морфологію і властивості збудника хвороби.

Дудченко показав патолого-анатомічну картину чумної пневмонії та характер лейкоцитарної реакції під час цієї інфекції, а також поставив питання про необхідність боротьби з блохами як переносниками захворювання. Він одним з перших припустив бактеріальне походження діареї в дітей, виявив вогнища прокази в Забайкаллі, став організатором мережі бактеріологічних лабораторій Забайкальської залізниці на станціях Могоча, Ксенівська та Стрітенське.

Всього Дудченком було опубліковано понад 90 наукових повідомлень, присвячених вивченню чуми, малярії, черевного тифу, туберкульозу. Його наукові праці з епідеміології та епізоотології чуми отримали міжнародне визнання і лягли в основу сучасних уявлень про природу осередків інфекції на Далекому Сході і в Монголії.

Білобабченко Сергі́й Гаврилович

(русифікований варіант — Бєлобабков; *8 (23) вересня 1883 — †23 вересня 1965) — український драматург, актор і режисер. Член Товариства російських драматичних письменників та оперних композиторів.

Сергій Білобабченко народився 8 (23) вересня 1883 року в селі Виноградівка Єлисаветградського повіту (нині у складі міста Новомиргорода Кіровоградської області, за іншими даними — село Компаніївського району) у незаможній родині.

Дитиною навчився грамоти у єврея, в якого працював на лісопилці. 1900 року Білобабченко закінчив чотири класи Златопільської гімназії. Після смерті батька працював у торгівця лісоматеріалами на Привозі в Одесі. Після того, як жандарми знайшли в нього щомісячник українською мовою, за наказом градоначальника Каульбарса Білобабченко був висланий до Нововоронцовки Херсонського повіту, де одружився. Після відбуття заслання переїхав до містечка Штерівка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії, де працював на нафтобазі.

В 1916 році у зв'язку з мобілізацією до армії Білобабченко з родиною переїхав до Виноградівки. До 27 липня 1917 року служив у Петрограді в гвардійському екіпажі, був обраний депутатом Установчих зборів і поранений у сутичках з поліцією. Повернувшись додому, обрався головою ревкому, яким пробув до 1919 року. В 1923 році був головою розподілу землі. З 1924 по 1926 роки очолював місцевий комнезам, працював лісником.

В 1930–1941 роках проживав у Запоріжжі. Працював на будівництві Дніпрогесу, на місцевих заводах комірником, слюсарем-інструментальником. Після німецької окупації переїхав до Омська, де до 1950 року працював на авіамоторному заводі.

Помер після тривалої хвороби 23 вересня 1965 року в Омську, де й похований.

Сергій Білобабченко розпочав літературну діяльність на початку 1900-х років. Був автором восьми п'єс, перекладеної повісті та кількох оповідань, більшість з яких не збереглися і відомі лише за згадками в архівних документах та листах. Видання п'єс Білобабченко здійснював за власний кошт; через нестачу фінансів більшість з них так і залишились невиданими.

Брав участь в організації популярних театральних вистав за власними творами у театрі Дінерштейна в Златополі, Новомиргороді та навколишніх населених пунктах.

Євген Юхимович Поповкін

(1907—1968) — український та російський письменник. Лауреат Сталінської премії третього ступеню (1952).
Народився 13 (26) лютого 1907 року в селі Петроострів (тепер — Новомиргородського району Кіровоградської області) в родині сільського вчителя.
В 1928—1931 роках навчався на філологічному факультеті Московського Державного Університету.
Член ВКП(б) з 1927 року.
В 1929—1939 роках — на редакційній роботі (в журналі «Комуністична революція», газеті політвідділу «За більшовицький колгосп» в Північно-Кавказькому краї, газеті «Молот» в Ростові-на-Дону).
В 1939—1949 роках письменник служив в Радянській Армії — редактором відділу Художньої літератури Воєнвидаву, редактором армійської та окружної газети, старшим інструктором ГоловПУРу Радянської Армії.
Є. Ю. Поповкін — секретар Кримського обласного відділу Спілки письменників СРСР. В 1951 році обраний депутатом Кримської обласної Ради народних депутатів.
В 1958—1968 роках — головний редактор журналу «Москва».

Помер 15 лютого 1968 року. Похований на Новодівочому цвинтарі в Москві (ділянка № 7). Меморіальна дошка Євгену Поповкіну в Новомиргороді.

Творчий доробок
1923 — починає друкуватись.
1931-1935 — кілька брошур про досвід партійної роботи.
1935 — «На бойовому посту», брошура.
1940 — «Великий розлив», повість про організацію колгоспів на Дону.
1955 — «Великий розлив», роман.
1947-1959 — «Сім'я Рубанюків», роман про Другу світову війну.
1956 — «Чехословацькі враження», дорожні нотатки.
1957 — «На давній землі Еллади», дорожні нотатки.
1963 — «Несентиментальна подорож», дорожні нотатки.
1964 — «В дорозі та вдома. Дорожні замальовки».
1967 — «Як вибирали Катерину», оповідання.
1968 — «Таврида», роман.
Сталінська премія третього ступеню (1952) — за роман «Сім'я Рубанюків» Орден Червоної Зірки
Медаль «За перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

Тургель Михайло Миколайович

рос. Тургель Михаил Николаевич (*5 грудня 1909, Новомиргород — †20 березня 1975, Ленінград) — Герой Радянського Союзу, гвардії старший лейтенант, ад'ютант, старший 2-го стрілецького батальйону 78-го гвардійського стрілецького полку 25-ї гвардійської Синельниківської Червонопрапорної стрілецької дивізії 6-ї армії, учасник форсування Дніпра.

Меморіальна дошка на батьківщині Тургеля М. М.

Народився 5 грудня 1909 року в м. Новомиргороді Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Росіянин за національністю. В 1937 році закінчив Ленінградський інститут водного транспорту. Працював старшим інженером-конструктором на заводі в Ленінграді, у Дніпропетровську на заводі імені Петровського. Вступив до лав Радянської Армії у березні 1942 році, цього ж року закінчив курси молодших лейтенантів.

На фронті з січня 1943 року. Під час переправи через Дніпро взяв командування на себе і забезпечив успішне відбивання контратак німецької армії. Був контужений, проте продовжував керувати боєм. Резолюцією командира фронту генерала армії Р. Я. Малиновського був представлений до звання героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом на підставі указу від 19 березня 1944 року.

Після війни служив у МВС. З 1954 року — майор в запасі. Жив та працював в Ленінграді у проектному інституті. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1 та 2 ступенів, Червоної Зірки, медалями.

Помер 20 березня 1975 року. Похований на Красненькому цвинтарі в Санкт-Петербурзі.

Шаповалов Афанасій Афанасійович

*25 березня 1908, Златопіль — †27 вересня 1978, Харків) — Герой Радянського Союзу, гвардії підполковник, учасник Берлінської операції.

Шаповалов Афанасій Афанасійович народився 25 березня 1908 року в м. Златополі Чигиринського повіту Київської губернії в родині робітника.

Закінчив три курси Ленінградського сільськогосподарського інституту.

У жовтні 1931 році А. А. Шаповалов вступив до лав Червоної Армії. Закінчив Київське артилерійське (1932) та Полтавське військово-політичне училища (1938).

Протягом 1939—1940 років брав участь в боях на річці Халхін-Гол та радянсько-фінській війні. З червня 1941 року — на фронтах радянсько-німецької війни.

Афанасій Шаповалов командував 282-м гвардійським винищувально-протитанковим артилерійським полком 3-ї окремої гвардійської винищувально-протитанкової артилерійської Брестсько-Варшавської Червонопрапорної бригади РГК (5-а ударна армія, Білоруський фронт). Відзначився 15 квітня 1945 року в боях за м. Цехін (Бранденбург), де знаходячись на вогневих позиціях полку керував відбиттям чотирьох німецьких контратак. Був поранений під час вуличних боїв у Берліні 23-25 квітня.

В 1946 році закінчив вищу артилерійську школу і був звільнений в запас. Жив у Харкові, де працював директором гастроному.

Помер 27 вересня 1978 року, похований на алеї Слави міського цвинтаря.

31 травня 1945 року Шаповалову Афанасію Афанасійовичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Крім того, він нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної Війни II ступеня, орденом Червоної Зірки та численними медалями.

Афанасьєв Данило Якович

(*30 грудня 1902, Новомиргород — †28 червня 1990, Київ) — український біолог, геоботанік, доктор біологічних наук (1966), лауреат премії імені Миколи Холодного АН УРСР (1973).

Данило Якович Афанасьєв народився 30 грудня 1902 року в м. Новомиргород Херсонської губернії.

В 1925 році закінчив Зінов'євський педагогічний технікум, а в 1930 році — Одеський інститут народної освіти.

Протягом 1925–1926 років Д. Я. Афанасьєв працював завідуючим трудової школи Кіровоградської області, викладачем, а з 1929 по 1935 роки — директором сільськогосподарського технікуму на Одещині.

З 1931 року працював в Інституті ботаніки АН УРСР. В 1934–1939 роках — аспірант, в 1939—1941 — старший науковий співробітник. Одночасно працював директором Акліматизаційного саду ВУАН (1933–1935), виконував обов'язки завідувача (1939–1941), а згодом керував відділом геоботаніки Інституту ботаніки АН УРСР (1945–1955), був старшим співробітником-консультантом (1970–1990).

Помер 28 червня 1990 року в Києві.

Лазар Ізраїльович Бродський

(* 26 серпня (7 вересня) 1848, містечко Златопіль Херсонської губернії, тепер у складі м. Новомиргорода Кіровоградської області — 19 вересня 2 жовтня 1904, м. Базель, Швейцарія) — український підприємець єврейського походження, цукровий магнат, меценат і філантроп.

Лазар Бродський багато грошей витрачав на благодійність та будування. Збудував на свої кошти в Златопіллі Чоловічу гімназію. Будучи найавторитетнішим діячем міської єврейської громади, на його кошти було утримано єврейську лікарню в Києві, заснував і очолив місцеве відділення Товариства для поширення освіти серед євреїв (1903); разом із братом Львом став у Києві фундатором початкового єврейського училища з ремісничим відділенням (1904). Також він фінансував побудову закладів загальноміського значення — Бактеріологічного інституту який, за словами М. О. Булгакова, нагадував заміський палац у дубовому гаю. Практично на його гроші (500 тисяч карбованців) 1912 року було побудовано Бессарабський критий ринок. В статуті Товариства для боротьби із заразними хворобами за наполяганням Л. Бродського було записано, що 6% від щомісячного прибутку ринку має перераховуватися на вищеназване Товариство для утримання Бактеріологічного інституту. Сприяв розширенню акушерської клініки Київського університету (1900), брав діяльну участь у створенні Протитуберкульозного санаторію в Пущі-Водиці, підтримував розвиток трамвайного сполучення в місті. У 1892 році став одним з засновників акціонерного товариства Київського парового борошномельного млина, яке після його смерті було названо на його честь — Товариство «Лазар Бродський». Він постійно дбав про запровадження нових технологій у виробництві, про вдосконалення цукрового буряківництва; саме з цією метою став одним з головних спонсорів будівництва в Києві політехнічного інституту. Матеріально допоміг київському Товариству письменності у створенні Троїцького народного будинку (1902), на облаштування Будинку працьовитості та Міського музею (якого практично в Києві зараз немає). Його обирали гласним міської думи, запрошували для участі в обговоренні питання про врегулювання вугільної кризи на нараді при Міністерстві фінансів, надали звання радника комерції і нагородили різними відзнаками, як російськими, так і іноземними.

Саме коштом Лазаря Бродського було зведено Хоральну синагогу, найбільшу у Києві. Споруда була зведена у 1897–1898 році у власній садибі Лазаря Бродського. В 1900 році, на Всесвітній виставці в Парижі, Бродський отримав французький орден Почесного легіону за високу якість продукції своїх заводів. Помер 20 вересня 1904 року від цукрового діабету під час відпочинку в Базелі, Швейцарія. Був похований у сімейному склепі на Лук'янівському цвинтарі Києва. Склеп не зберігся.

Василь Іванович Мілько

відомий вчений і організатор підготовки медичних кадрів, лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1986), заслужений працівник вищої школи УРСР, доктор медичних наук професор Василь Іванович МІЛЬКО (1921-1998). У 1965-1970 рр. він був ректором Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця.

В.І. Мілько багато зробив для організації технічного оснащення кафедри та радіологічної лабораторії.

У 1966 р. побачив світ "Посібник з клінічної радіології” В.І. Мілька та Н.Ф. Назімок, 1968 р. - " Пособие по рентгендиагностике” В.І. Мілька, А.П. Лазаря, М.М. Попової та Л.М. Тріумфової, 1978 та 1980 рр. – підручник "Медицинская радиология” В.І. Мілька, А.П. Лазаря та Н.Ф. Назімок, 1983 р. – підручник "Рентгенология” за редакцією В.І. Мілька, 1989 р. – "Учебное пособие по рентгеноанатомии” В.І. Мілька, І.І. Бобрика, Т.В. Топчій та ін. В.І. Мілько – співавтор монографії "Коронарное кровообращение и экспериментальный инфаркт миокарда” (1962, разом з В.В. Фролькісом, К.І. Кульчицьким та У.А. Кузьмінською), за редакцією В.І. Мілька та Є.Г. Матвієнко у 1991 р. вийшла книга "Радионуклидная диагностика (оценка эффективности лечения некоторых заболеваний)”.

В.І. Мілько був нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалями та Грамотою Верховної Ради Української РСР (1982).

Гольдштейн Аарон

відомий громадсько – політичний діяч Ізраїлю, 60 -их років XX століття.

Родился 19 декабря 1902 года в городе Златополь на территории Российской империи (ныне Украина). В еврейской семье Моше Менахема Гольдштейна и его жены Милки.

Помимо Аарона в семье было ещё двое сыновей (Нафтали и Соломон).

Получил традиционное еврейское образование, окончил хедер, а затем и среднюю школу.

Участвовал в сионистском движении. В марте 1921 года вместе с семьёй репатриировался в Палестину. В 1922 году женился на Мирьям Мец. Был членом движения «ха-Халуц ха-иври».Участвовал в «Хагане».

Работал рабочим на стройке, участвовал в основании Гиватаима. С 1933 года служил строительным подрядчиком, а в 1952 году был избран на пост председателя Израильского центра подрядчиков и строителей.

В 1963 году вошел в состав кнессета 5-го созыва, как член Либеральной партии Израиля, заменив Идова Коэна[2]. Работал в комиссии по экономике и комиссии по труду. В кнессет 6-го созыва был избран от блока «ГАХАЛ», вошел в состав комиссии комиссии по труду. В 1969 году был вновь выбран в кнессет, участвовал в работе финансовой комиссии.

На выборах 1973 года потерял свое место в составе кнессета. Скончался 12 октября 1976 года. Имел двух дочерей: Шуламит и Нехаму.

Бродський Ізраїль Маркович

(* 1823, м. Златопіль (тепер частина Новомиргорода Кіровоградської області) - † кінець вересня 1888, Київ) — київський підприємець єврейського походження, засновник «цукрової імперії», меценат.

Народився в родині єврея Меїра Шора, який переїхав до Златопіль з галицького містечка Броди (звідки й пішло нове прізвище родини). На новому місці Меїр Шор успішно одружився з дочкою златопольського багатія, зайнявся комерційною діяльністю й швидко розбагатів.

Після смерті Меїра Шора його син Ізраіль Бродський отримав у спадщину частину його капіталу — 40 тисяч карбованців.

1846 - у селі Лебедин (неподалік від Златополя) Ізраїль Бродський разом з поміщиком князем Петром Лопухіним заснували цукрорафінадний завод. 8 років вони керували заводом удвох, поки 1854 виробництво не перейшло у повну власність Бродського.

keyboard_arrow_upkeyboard_arrow_down